Політична
Херсонщина

Революція і громадянська війна для Херсона перетворились на страхітливу трагедію, криваву і антилюдяну: бойові дії, постійні реквізиції, економічна розруха і нарешті – голод, що кістлявою рукою душив усе живе, - зробили з квітучого міста пустелю: цілі квартали Херсона, як зазначалось у документах, що зберігаються у нашому архіві, обезлюдили. Було зруйновано до січня 1922 року близько 400 будинків. Населення зменшилось у кілька разів.

А все починалось досить оптимістично. 2 березня 1917 року до Херсона прийшла звістка про повалення царату. Місто одяглося  у червоний колір і присягнуло на вірність новому революційному уряду. Городяни присягалися ідеям революції й Установчих Зборів, в залежності від   релігійної приналежності, кожен у своїх храмах: у синагогах, православних церквах, костьолі, кірсі. Старі органи влади розпустили. Політичних в’язнів випустили з каторжної тюрми. Колишні ув’язнені вдень гуляли містом, а вночі поверталися у “рідну” тюрму, де влаштували своєрідний революційний гуртожиток, тому що грошей, щоб роз’їхатись додому, не було.  Замість губернатора до Херсона приїхав губернський комісар (першим херсонським комісаром став відомий прогресивний газетний діяч Сергій Юрицин). А в колишньому губернаторському будинку розмістилась Рада робітничих і солдатських депутатів. І цей, як його звали городяни, Білий дім, перетворився на довгі революційні роки в центр нового громадського життя. Міська Дума переобрала “менш демократичного” Миколу Івановича Блажкова на Євгена Івановича Яковенка. Через два роки Микола Іванович загинув у камерах ЧК, куди його було засаджено за те, що він не сплатив накладеної на його родину чергової контрибуції. Великий натовп херсонців проводжав у травні 1919 року, за виразом тогочасних документів, “нещасного” Блажкова в останню путь. І тільки красивий будинок біля парку (сучасна будівля музичної школи № 1)  залишився на згадку про колишнього знаменитого міського голову.
Містом керував Комітет громадського порядку та спокою. Замість царської поліції були створені нові, чесні і відкриті органи правопорядку – міліція. Відразу ж з’явились десятки політичних, громадських, професійних організацій: об’єднувались усі, - за політичними уподобаннями, місцем роботи й проживання, релігійними і національними ознаками. Свої організації створили не тільки робітники промислових підприємств, але й домашні служниці, і навіть прикажчики. Вчителі херсонських середніх учбових закладів заснували свій професійний комітет, а учні – свій.  У місті з’явились єврейські, польські, українські громадські організації. Так, наприклад, товариство “Українська Хата” об’єднала навколо себе всіх, хто “не цурався ні рідної мови, ні своєї національності”: до Хати увійшли земські діячі, кооператори, військові. Очолив перше у нашому місті легальне українське товариство Микола Чернявський, відомий український письменник, який більшу частину свого життя прожив у Херсоні. “Українська Хата” видавала українську газету, проводила мітинги, музичні вечори, дитячі ранки.
Поважні і авторитетні херсонські громадські діячі Б. Бонч-Осмоловський, О. Гржибовський, Г. Пачоський поновили діяльність відділу Партії народної свободи, незабаром робітники і представники інтелігенції легалізували організацію   Соціал-демократичної робітничої партії, потім з’явились ще партії, потім ще - і політичне життя завирувало. Майже щодня проходили мітинги, громадські збори, демонстрації. Вважалося, що у кожного громадянина є його революційний обов’язок – ходити на збори.

Для регулярних маніфестацій існував навіть свій маршрут: збирались на Ярмарковій площі, біля пожежної каланчі. Це місце тоді ж назвали площею Свободи. Потім йшли по Говардівській (проспект Ушакова) і Пестелевському бульвару (зараз – частина Перекопської) до Білого дому (сучасний палац дитячої та юнацької творчості), там влаштовували невеликий мітинг, а далі йшли до Соборної площі, де проходив військовий парад з червоними прапорами.
Влітку 1917-го відбулися перші загальні вільні демократичні вибори у міське самоврядування. За місця  гласних, так тоді звалися депутати, боролися кілька десятків політичних організацій – від партії народної свободи до представників вірменської революційної партії “Дашнакцутюн”. Усі херсонські соціалістичні партійні організації (російські й українські соціал-демократи, соціалісти-революціонери, кілька єврейських соціалістичних  партій, польські і вірменські революціонери, а також група незалежних соціалістів), всі робітничі організації і могутня Рада робітничих і солдатських депутатів об’єднались у єдиний блок, так званий “Список № 9”. Їхня програма була проста і ефективна: безкоштовна медична допомога і освіта, дешеві квартири, муніципалізація (тобто перехід у розпорядження міста) важливих підприємств, будівництво хороших мостових, правильна організація гігієни й санітарії тощо.
Напередодні голосування у різних кінцях міста проходили безперервні мітинги. Херсон заполонили демонстранти з прапорами і барабанами. Газети вийшли з закликами: “Ні один городянин не повинен залишатись вдома. Від нашої енергії залежить і наш успіх!”
І на перших демократичних загальних виборах перемогли соціалісти. Але змін на краще не сталося: загострювалось соціальне-економічне становище, почалися чвари між нещодавніми спільниками: українці виступали за автономію своєї країни, з єдиної соціал-демократичної організації вийшла невеличка група більшовиків і 24 вересня 1917 року створила самостійну більшовицьку організацію на чолі з Веніаміном Ліпшицем.
У вересні більшовиків було близько 50, на початку жовтня – вже 120 і їх лави продовжували зростати. Тоді ж з’явились перші загони Червоної гвардії: коли політики не могли вирішити нагальні проблеми, за їх вирішення брався народ…
Незабаром у далекому Петрограді сталося збройне повстання. Демократичний уряд, який за 8 місяців свого правління так і не спромігся скликати навіть Всеросійських Установчих Зборів, було повалено. Херсон ще деякий час перебував у невіденні. Місто заполонили чутки. Газети повідомили, що крейсер “Анна” бомбардував Зимовий палац. Потім усе з’ясувалось. Городянам потрібно було вирішувати - з ким вони. І в листопаді 1917-го Херсонський губерніальний з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів та представників місцевого самоврядування оголосив Херсонщину невід’ємною частиною України, а владу Української Народної Республіки – найвищою владою у Херсонській губернії. Так,  протягом року у Херсоні вдруге змінилася влада. До міста прибув новий губернський комісар. Ним став Гордій Няньчур. Про нього писали, що він був непересічною особою і міг припинити будь яку конфліктну ситуацію. Але наше місто втягувалось у вир громадянського протистояння. І зупинити його можна було б хоча б дивом. Вже у січні 1918 року в місті спалахнули збройні сутички між червоногвардійцями, вільними козаками, георгіївськими кавалерами  і просто бандитами, що грабували військові склади і озброювались. Військово-революційний комітет, до якого увійшли  представники Ради робітничих депутатів, української Ради військових депутатів, міської Думи, оголосив у Херсоні надзвичайний стан і спробував виправити становище. Але постріли і грабіж не припинялись. Все ускладнювалось зовнішніми обставинами: Українська армія оголосила демобілізацію, Радянська Росія розпочала війну з Українською Народною Республікою, німці розпочали наступ. Було укладено Брестський мир, УНР запросили німецькі війська на Україну. В лютому 1918-го на свій з’їзд у Херсоні зібралися представники  Рад, які й оголосили на Херсонщині Радянську владу. Була створена Рада Народних Комісарів, яка наклала на місцеву буржуазію грошову контрибуцію та розпочала революційні перетворення в місті: ліквідувала окружний Суд та органи земства, націоналізувала деякі підприємства і флот.
Херсон охопили чисельні експропріації, пограбування, обшуки. На вулицях не вщухала стрілянина. Всі озброювалися. Ситуацію у місті ускладнили чисельні загони анархістів, які прибули з Одеси і Миколаєва. Вони розмістилися у Петроградському готелі (зараз це гідрометеорологічний технікум). До Херсона наближалися регулярні частини німецької і австро-угорської армії. Обшуки та конфіскації майна ставали все нестерпнішими. Тоді загони міліції на чолі з Крижановським за підтримкою фронтовиків, котрі були не згодні з політикою Ради народних комісарів, роззброїли анархістів і спробували заарештувати комісарів, але ті поспішно втекли з експропрійованими грошима. Владу у Херсоні взяла міська Дума, яка і запросила в місто підрозділи німців, що вже встигли захопити Миколаїв. 
Але фронтовики, які  ще зовсім недавно воювали з німцями були не згодні з цим рішенням. І тому прибулий 19 березня німецький загін незабаром, після жорстокого бою біля міської Думи, було вигнано з Херсона. Наступного дня розпочався ще більш кривавий бій, що продовжувався п’ять днів. Газета “Солдат и рабочий” писала про ці події:”пять суток город испытывал все ужасы войны. Снаряды с визгом носились над городом, наводя панику на жителей; трещали пулеметы и ружья, унося десятки жертв с обеих сторон. И тяжело ухали пушки…  Необходимо должное воздать товарищам фронтовикам и рабочим, живущим на Забалке, Сухарном и Военном форштадте, и преклониться перед их храбростью и безумной отвагой. Даже дети в этих районах и те, не покладая рук, работали наравне со взрослыми: носили снаряды, пищу, перевязочные материалы и участвовали в боях”. Так розпочалося відоме херсонське повстання, що тривало близько трьох тижнів – одна з найгероїчних сторінок історії нашого міста. Повстанцям допомагали селяни з навколишніх сіл, загони матросів з Одеси, Криму. Обороною керувала “Рада п’ятьох”, яка ввела залізну дисципліну в  місті.
Але з владою повсталих прийшло й свавілля: офіцерів розстрілювали, а їхні тіла закопували в районі фортечних валів. Грабували і вбивали заможних городян. Так, по звірячому були вбиті відомий і авторитетний у місті лікар Ф. М. Аршавський і його дружина. Одного дня повстанці влаштували навіть антиукраїнський погром: були розгромлені український театр,  народний будинок, зачинені всі українські просвітні установи. Погромники глумилися над  зображеннями Тараса Шевченка, виколювали йому очі багнетами…
5 квітня після запеклих боїв у місто увійшли окупанти. Після року революційних подій  Херсон опинився під окупацією.
Як не дивно, але чужа влада принесла у місто спокій. Відновились старі порядки,  соціалістичну УНР німці змінили на монархічний уряд гетьмана Скоропадського, інтереси якого в Херсоні представляв губерніальний староста Піщевич. І на цілих півроку у місті запанувала тиша. Але восени 1918 р. грянула буря: в Австро-Угорщині, а потім в Німеччині сталися революції, і окупаційні війська були вимушені покинути Україну, в якій зразу ж спалахнула селянська війна. Чисельні повстанські загони Херсонщини об’єднав навколо  себе талановитий полководець  Микола Григор’єв, який підтримав республіканську Україну і розпочав рішучі наступи на Миколаїв, Одесу, Херсон. З Одеси на Херсон відступили офіцерські загони. Херсону знову загрожували вуличні бої. І знову, як на початку 1918 року, збройні загони з Одеси принесли у Херсон масові реквізиції та пограбування. Але якщо взимку це були червоні загони, то зараз – білі. Городяни залишили усі свої ілюзії стосовно революційної (чи контрреволюційної) справедливості – всі чоловіки зі зброєю в руках прагнули тільки одного - відібрати. Для звичайних людей розпочинався тяжкий час. Незабаром у місто прийшла нова – республіканська – влада. Це були загони Григор’єва, які на той час підтримували Українську Народну Республіку. Розпочинався 1919-й – один з найстрашніших років громадянської війни. Новий комендант – полковник Кочубей наказав зняти усі вивіски, що були написані російською мовою і замінити їх на українські. Репортери писали, що краса Херсона - Суворовська - відразу перетворилась на жалюгідну сирітку. Незабаром місто чекало нове лихо: французько-грецька окупація і жорстокі бої григорівців, які перейшли на бік Радянської влади і вдруге визволяли Херсон. Під час березневих боїв сталась трагедія: було спалено заживо кілька тисяч городян, які були взяті греками  як заручники.
У Херсоні  знову установилася Радянська влада. Наказом Херсонського губвиконкому усі особи, хто збіг з місць, де було встановлено Радянську владу, оголошувались ворогами трудящих. Їх повинні були віддати під суд революційного трибуналу, а майно, з чого б воно не складалось, повинно було відразу ж  конфіскуватись. На заможних городян знов було накладено контрибуцію. Причому хто її не здавав, того з родиною грозилися розстріляти. Весною 1919-го почали перейменовувати вулиці: Суворовська стала вулицею Карла Лібкнехта, Потьомкінська – вулицею Свердлова, Ганнібалівська – вулицею Троцького, Віттовська – Леніна і таке інше. На селі встановлено військовий режим з постійною продрозкладкою. Через два місяці селяни не витримали і в травні 1919 року спалахнуле нове потужне повстання. Григор’єв оголосив війну комуністам. Він вимагав залишити Ради безпартійними. Херсонщина розкололася на великі і малі влади. Вже ніхто нічого не розумів: всі воювали проти всіх. І зібралися селяни у Херсоні, і обрали делегацію, яка поїхала по всіх воюючих сторонах з проханням зібратися на Фронтовий з’їзд і миром вирішити усі справи. Погодились григорівці, погодилися махновці, погодились інші повстанські загони, але відмовились навіть розмовляти з посланцями комуністи. Так і не зібрався у Херсоні Фронтовий з’їзд. А незабаром наше місто втретє було захоплено григорівцями, а потім і червоними, які встановили в ньому так званий червоний терор. Як писав відомий літературознавець Віктор Шкловський, який в роки громадянської перебував у Херсоні, “ На стенках висели расстрелянные. По пятнадцати человек в день. Порционно. И последние пять фамилий – еврейские. Это – для борьбы с антисемитизмом”.
13 серпня у Херсон вступили білогвардійські війська. Червоний терор змінився білим терором. І знову страждали городяни. Але це було в місті, а що діялось по селах, то знав, мабуть, тільки Бог: раптом до Херсона припливав переповнений пароплав з Каховки, пасажири якого розповідали про чергове захоплення їхнього міста повстанським збройним загоном, який і сам не знав про свої політичні симпатії, а то несподівано Херсон починають бомбардувати з гармат невідомі, як це сталося на початку листопада 1919 року, і міська Дума збиралася посилати навіть делегацію  спитати: що за загони і  чого їм треба?
У лютому 1920-го Херсон знову став радянським. І його ще чекали і нові селянські повстання, і артилерійські обстріли, і ще незвичне для міста авіаційне бомбардування, а після всього – страшний голод, після якого наше місто майже перетворилось на безлюдну пустелю. Але Херсон вижив, хоча й перетворився фактично на зовсім інше місто...

1998 рік

використано малюнок Юлії Резнікової