Політична
Ця правда потрібна передусім нам. Вона має визволити нас від наших страхів – перед «комуністами і сталіністами, москалями і жидами, запроданцями і манкуртами», допомогти проявити своє справжнє людське обличчя - "Політична Херсонщина" друкує незвичну статтю представника західноукраїнської спільноти про необхідність подалання історичних міфів та національних стереотипів.100-річчя від дня народження Степана Бандери і 80-літній ювілей створення ОУН в Галичині відзначають з усією величчю провінційного розмаху.
Пам'ятники та пам'ятні дошки вождю, біл-борди і настінні плакати з різноманітними переможними гаслами, конкурси для школярів і ювілейні значки для ветеранів, тиражування міфів у видавництвах і на шпальтах газет.
Ефект «відтиснутої пружини». Його можна зрозуміти, адже упродовж комуністичного півстоліття все це було заборонене. Пам'ять про ті часи зберігалася в еміграції та родинних переказах, як противага до комуністичної брехні і пропаганди. Але будь-які усні перекази, в міру віддалення в часі від тих подій, в силу вимирання очевидців і через обмежений доступ до документів, мають схильність до міфологізації і містифікації. Поневолені народи мають право на творення своїх міфів і містифікацій, зокрема, коли це стає елементом їхньої патріотичної і героїчної ідентичності. Таким елементом була бандерівщина для більшості західних українців у період радянської окупації. Гірка правда замовчувалась, щоб не «підспівувати» окупантам, солодка правда передавалася пошепки на вухо, від чого набирала містифікованих рис таємного знання і остаточної істини.
Однак це тільки теоретично, бо на практиці люди ніколи не забули про шкоду, посередньо принесену бандерівщиною, і кривду, завдану безпосередньо окремими бандерівцями. Тому в більшості сіл до незалежності не вживали терміну УПА, а говорили просто «партизани», «бандерівці», «банда». На сьогодні цей підхід теж не втратив актуальності, тож немає сенсу безоглядно ідеалізувати бандерівщину і героїзувати бандерівців.
Майже на кожне бандерівське «слава» ми зможемо почути антибандерівське «ганьба».
Так, за ІІ Речі Посполитої була мужня боротьба за національне визволення (як би хто не трактував цей термін), було пробудження і самоусвідомлення русинсько-галицького населення, мозольна розбудова інтелігенцією інститутів, що могли б згодом стати державними. Честь і хвала трудівникам цієї важкої ниви. Війна перервала їхній шляхетний труд і понівечила паростки розбудови національної і державної свідомості. Потім були перші москалі, котрі, замість очікуваного визволення, принесли відчуття жаху і породили у серцях спрагу помсти. Далі - гітлерівці, які притягли з собою високі цивілізаційні і технічні здобутки, а разом з ними і філософію дуже низької вартості людського життя. Чи німці не хотіли чути ні про яку українську державу, чи тільки про «бандерівську», ми нині не знаємо, бо німцям швидко довелося піти. Знову йшли москалі - зміцнілі, знахабнілі і розізлені - від яких уже було відомо, чого чекати. І знову відчайдушна спроба боронитися зі зброєю в руках, базована часто не на раціональних підставах, а на національному романтизмі і юначому ідеалізмі.
І ось тут виникає питання: чи в цій ситуації ОУН мала право в ім'я своєї боротьби і своїх ідей наражати на смерть чи на нещастя мільйони селян, інтелігентів, духовних осіб тощо, котрі не були ні членами, ні часто й прихильниками цієї організації? На якій підставі бандерівці проводили мобілізацію молоді до партизанських загонів чи до підпілля, коли це є прерогативою офіційних збройних сил? Тим більше, коли мова йде про «мобілізацію» під страхом смерті чи внаслідок обману - покладання безпідставних надій на Америку й Великобританію, роздавання голослівних обіцянок, що «ми переможемо». Адже не було Інтернету й телебачення, сидячи в криївці десь у Карпатах чи під Львовом, залишалась надія тільки на розум і поінформованість командирів. Задаючи всі ці питання, я не маю на увазі юридично-правових аспектів, я говорю про почуття відповідальності - перед Богом, перед народом, перед людиною.
Від теорії бандерівщини ще гірше виглядає бандерівська практика. Не важко було передбачити, що масові вбивства цивільного польського населення викличуть акти помсти проти безборонних українців відразу і міжнародне засудження в майбутньому. Партизанські вилазки проти переможної Червоної армії, що перла на Захід, мов танк, були приречені призвести до масових арештів, катувань і ув'язнень місцевого населення, як і ліквідація партійних працівників нової влади була доброю нагодою для масових депортацій на Схід. А яку мету переслідувало стріляння в спину німецьким солдатам, що відступали через ліси і гори, під тиском радянських фронтів?
Та найгірше - це вбивство представників власного народу. Звичайно ж, було чимало людей, котрі щиро і свідомо підтримували націоналістичне підпілля, чим могли, ризикуючи життям і добробутом. Але більшість все ж допомагали з примусу, в силу драматичних обставин, опинившись між молотом радянської влади і ковадлом бандерівщини. Хто чинив хоч найменший спротив, того вбивали. Убивали селян, що йшли на співпрацю з новою владою, не переймаючись тим, що для багатьох це був єдиний спосіб, щоб заробити на хліб чи й уникнути вивезення в Сибір. Убивали жінок за інтимний зв'язок з «ворогами», хоч питання любові й створення сім'ї належать до компетенції Бога і Церкви, а не армії й організації. Але найбільше убивали за так звану «зраду». «Так звану», бо зрадниками часто вважалися ті, хто не хотів йти в ліс чи давати їжу й одяг, хто відмовлявся виконувати певні ризиковані доручення, хто боронив від посягань спраглих сексу партизан гідність свого жіноцтва чи просто був ще зі старих часів у неприязних стосунках із котримось із партизан-односельчан. А якщо навіть і доносив новій владі, рятуючи родину й себе чи задля помсти за убитого бандерівцями родича - хто був його суддями?
Запитаю ще раз - хто дав право партизанам (неформальним воєнізованим угрупованням) судити «за зраду» цивільне населення, яке їм не присягало на вірність? Чи бандерівська СБ була судом, визнаним міжнародною спільнотою, якоюсь державою чи власним народом? Немає таких даних.
Звичайно, було б несправедливо звинувачувати бандерівців у всіх тодішніх бідах західноукраїнського населення - «москалі» і «стребки» були ще гіршими стервами, злочинцями і садистами без ідеології і принципів. Але ж бандерівці претендували на роль «своїх». Так, як нині претендують на роль героїв «без помилки й без докору». Та, на жаль, це не так.
Тож нині, на вісімнадцятому році державної незалежності, обидві ці правди ми повинні переповісти собі знову і вже вголос. Байки і легенди потрібні дітям, а дорослим потрібна правда. Правда, яка повинна нас визволити. Визволити, зокрема, з оманливої риторики тих політичних шахраїв, які, використовуючи старі міфи, хотіли б постати перед нами, як «національні провідники», що володіють старим таємним знанням, а відтак, і остаточною істиною. На перепоні їм можна поставити тільки чисту правду, а для цього ми повинні зняти з бандерівщини пелену комуністичної пропаганди і націоналістичної контрпропаганди. І показати її людське обличчя - героїчне в індивідуальному вимірі, але трагічне у загальному; прекрасне у своїх намірах, але жорстоке у своїй дійсності; зворушливо ідеалістичне і безсоромно цинічне.
Ця правда потрібна передусім нам, мешканцям західної частини української держави, безпосередньо чи посередньо причетним до цієї історії. Вона повинна нас визволити від наших страхів - перед «комуністами і сталіністами, москалями і жидами, запроданцями і манкуртами» та іншими демонами зраненої свідомості - і допомогти нам проявити своє справжнє людське обличчя. Це обличчя, не перекошене від ненависті і не спотворено від болю, повинні побачити всі наші співгромадяни, що живуть на схід від Збруча. При умові, що ми хочемо жити з ними в одній країні, як один народ, не нав'язуючи одні одним свої версії історії.
Адже з огляду на майбутнє правда про наші вини і помилки є не менш важливою від правди про наші страждання.
Фото зі сайту ru.wikipedia.org
Джерело:
Ефект «відтиснутої пружини». Його можна зрозуміти, адже упродовж комуністичного півстоліття все це було заборонене. Пам'ять про ті часи зберігалася в еміграції та родинних переказах, як противага до комуністичної брехні і пропаганди. Але будь-які усні перекази, в міру віддалення в часі від тих подій, в силу вимирання очевидців і через обмежений доступ до документів, мають схильність до міфологізації і містифікації. Поневолені народи мають право на творення своїх міфів і містифікацій, зокрема, коли це стає елементом їхньої патріотичної і героїчної ідентичності. Таким елементом була бандерівщина для більшості західних українців у період радянської окупації. Гірка правда замовчувалась, щоб не «підспівувати» окупантам, солодка правда передавалася пошепки на вухо, від чого набирала містифікованих рис таємного знання і остаточної істини.
Однак це тільки теоретично, бо на практиці люди ніколи не забули про шкоду, посередньо принесену бандерівщиною, і кривду, завдану безпосередньо окремими бандерівцями. Тому в більшості сіл до незалежності не вживали терміну УПА, а говорили просто «партизани», «бандерівці», «банда». На сьогодні цей підхід теж не втратив актуальності, тож немає сенсу безоглядно ідеалізувати бандерівщину і героїзувати бандерівців.
Майже на кожне бандерівське «слава» ми зможемо почути антибандерівське «ганьба».
Так, за ІІ Речі Посполитої була мужня боротьба за національне визволення (як би хто не трактував цей термін), було пробудження і самоусвідомлення русинсько-галицького населення, мозольна розбудова інтелігенцією інститутів, що могли б згодом стати державними. Честь і хвала трудівникам цієї важкої ниви. Війна перервала їхній шляхетний труд і понівечила паростки розбудови національної і державної свідомості. Потім були перші москалі, котрі, замість очікуваного визволення, принесли відчуття жаху і породили у серцях спрагу помсти. Далі - гітлерівці, які притягли з собою високі цивілізаційні і технічні здобутки, а разом з ними і філософію дуже низької вартості людського життя. Чи німці не хотіли чути ні про яку українську державу, чи тільки про «бандерівську», ми нині не знаємо, бо німцям швидко довелося піти. Знову йшли москалі - зміцнілі, знахабнілі і розізлені - від яких уже було відомо, чого чекати. І знову відчайдушна спроба боронитися зі зброєю в руках, базована часто не на раціональних підставах, а на національному романтизмі і юначому ідеалізмі.
І ось тут виникає питання: чи в цій ситуації ОУН мала право в ім'я своєї боротьби і своїх ідей наражати на смерть чи на нещастя мільйони селян, інтелігентів, духовних осіб тощо, котрі не були ні членами, ні часто й прихильниками цієї організації? На якій підставі бандерівці проводили мобілізацію молоді до партизанських загонів чи до підпілля, коли це є прерогативою офіційних збройних сил? Тим більше, коли мова йде про «мобілізацію» під страхом смерті чи внаслідок обману - покладання безпідставних надій на Америку й Великобританію, роздавання голослівних обіцянок, що «ми переможемо». Адже не було Інтернету й телебачення, сидячи в криївці десь у Карпатах чи під Львовом, залишалась надія тільки на розум і поінформованість командирів. Задаючи всі ці питання, я не маю на увазі юридично-правових аспектів, я говорю про почуття відповідальності - перед Богом, перед народом, перед людиною.
Від теорії бандерівщини ще гірше виглядає бандерівська практика. Не важко було передбачити, що масові вбивства цивільного польського населення викличуть акти помсти проти безборонних українців відразу і міжнародне засудження в майбутньому. Партизанські вилазки проти переможної Червоної армії, що перла на Захід, мов танк, були приречені призвести до масових арештів, катувань і ув'язнень місцевого населення, як і ліквідація партійних працівників нової влади була доброю нагодою для масових депортацій на Схід. А яку мету переслідувало стріляння в спину німецьким солдатам, що відступали через ліси і гори, під тиском радянських фронтів?
Та найгірше - це вбивство представників власного народу. Звичайно ж, було чимало людей, котрі щиро і свідомо підтримували націоналістичне підпілля, чим могли, ризикуючи життям і добробутом. Але більшість все ж допомагали з примусу, в силу драматичних обставин, опинившись між молотом радянської влади і ковадлом бандерівщини. Хто чинив хоч найменший спротив, того вбивали. Убивали селян, що йшли на співпрацю з новою владою, не переймаючись тим, що для багатьох це був єдиний спосіб, щоб заробити на хліб чи й уникнути вивезення в Сибір. Убивали жінок за інтимний зв'язок з «ворогами», хоч питання любові й створення сім'ї належать до компетенції Бога і Церкви, а не армії й організації. Але найбільше убивали за так звану «зраду». «Так звану», бо зрадниками часто вважалися ті, хто не хотів йти в ліс чи давати їжу й одяг, хто відмовлявся виконувати певні ризиковані доручення, хто боронив від посягань спраглих сексу партизан гідність свого жіноцтва чи просто був ще зі старих часів у неприязних стосунках із котримось із партизан-односельчан. А якщо навіть і доносив новій владі, рятуючи родину й себе чи задля помсти за убитого бандерівцями родича - хто був його суддями?
Запитаю ще раз - хто дав право партизанам (неформальним воєнізованим угрупованням) судити «за зраду» цивільне населення, яке їм не присягало на вірність? Чи бандерівська СБ була судом, визнаним міжнародною спільнотою, якоюсь державою чи власним народом? Немає таких даних.
Звичайно, було б несправедливо звинувачувати бандерівців у всіх тодішніх бідах західноукраїнського населення - «москалі» і «стребки» були ще гіршими стервами, злочинцями і садистами без ідеології і принципів. Але ж бандерівці претендували на роль «своїх». Так, як нині претендують на роль героїв «без помилки й без докору». Та, на жаль, це не так.
Тож нині, на вісімнадцятому році державної незалежності, обидві ці правди ми повинні переповісти собі знову і вже вголос. Байки і легенди потрібні дітям, а дорослим потрібна правда. Правда, яка повинна нас визволити. Визволити, зокрема, з оманливої риторики тих політичних шахраїв, які, використовуючи старі міфи, хотіли б постати перед нами, як «національні провідники», що володіють старим таємним знанням, а відтак, і остаточною істиною. На перепоні їм можна поставити тільки чисту правду, а для цього ми повинні зняти з бандерівщини пелену комуністичної пропаганди і націоналістичної контрпропаганди. І показати її людське обличчя - героїчне в індивідуальному вимірі, але трагічне у загальному; прекрасне у своїх намірах, але жорстоке у своїй дійсності; зворушливо ідеалістичне і безсоромно цинічне.
Ця правда потрібна передусім нам, мешканцям західної частини української держави, безпосередньо чи посередньо причетним до цієї історії. Вона повинна нас визволити від наших страхів - перед «комуністами і сталіністами, москалями і жидами, запроданцями і манкуртами» та іншими демонами зраненої свідомості - і допомогти нам проявити своє справжнє людське обличчя. Це обличчя, не перекошене від ненависті і не спотворено від болю, повинні побачити всі наші співгромадяни, що живуть на схід від Збруча. При умові, що ми хочемо жити з ними в одній країні, як один народ, не нав'язуючи одні одним свої версії історії.
Адже з огляду на майбутнє правда про наші вини і помилки є не менш важливою від правди про наші страждання.
Фото зі сайту ru.wikipedia.org
Джерело:
Коментарі
2009-05-1819:07:04 Якщо ж говорити конкретно про СС "Галичину", треба пам'ятати:
У 1985 році в Канаді працювала так звана Комісія судді Жюль Дешена, завданням якої було проаналізувати усі закиди в адресу Дивізії і дивізійників. Ретельно перевіривши численні звинувачення, Комісія прийшла до кількох висновків: а) Дивізію "Галичина" не слід засуджувати як групу; б) обвинувачення у воєнних злочинах членів Дивізії "Галичина" ніколи не були доказані; в) не має підстав позбавляти членів Дивізії "Галичина" громадянства, або депортувати їх, оскільки уряд Канади був свідомий відносно усіх фактів, коли давав дозвіл на їх в’їзд до країни.
2009-05-1819:04:49 Частково погоджуюсь із позицією пана Дементія. Хочу додати до сказаного ним: презумпція невинності та загальні норми права ніхто не скасовував. Провина доводиться не інакше, як у судовому порядку Якщо існують вагомі та незаперечні докази злочинів проти цивільного населення - цьому треба давати правову оцінку. Як, наприклад, численні документи судових трійок, переліки із прізвищами цивільних громадян до розстрілів із підписами та печатками установ ЧК тощо.
2009-05-1814:59:45 У каждого преступления есть свой исполнитель.
Думаю, что пора бы назвать конкретные имена и конкретных исполнителей и судить за конкретные преступления. Не серая или там красная, или зеленая масса по национальному или политическому признаку, а конкретный человек, который творил конкретное зло.
Нельзя обвинять коммунистов, только потому, что они коммунисты. Среди коммунистов были, конечно же, мерзавцы, у которых руки по локоть в крови, но было очень много честных людей, работяг, умных и талантливых ученых, инженеров, врачей, учителей, которые беззаветно работали для своей Родины (нашей Родины).
Так вот, мерзавцы должны быть известны и они должны быть осуждены.
Тоже самое с УПА.
Защита Украины не освобождает от морали, религиозных заповедей и автоматически не причисляет к лику святых мучеников Украины.
А признавать УПА стороной, которая сражалась за независимость Украины - давно пора. Тут даже дискутировать, на мой взгляд, не о чем.
И поэтому Шухевич - герой.
Но если Шухевич был причастен к преступлениям (казни невинных, депортациям, насилию над мирными жителями) и это подтверждено не мифическими документами, а реальными, то подобная деятельность Шухевича (конкретно Шухевича) должна быть названа в соответствии с существующим Уголовным кодексом и практикой осуждения преступлений против человечности. Так же, как и конкретно Николая Кузнецова (если есть за что), Медведева (если есть за что) и многих советских НКВДистов, которые совершали "зачистки" в украинских селах, уничтожая всех и вся, ведя войну против мирного населения.
2009-05-1712:46:30 Хто дав право знищувати українців східної України голодомором, а західної — перед, і після війни? Коли останній раз Україна бачила своє право на існування? — За право право бути Україною — воювали! Хто?
Чим вони, гірші за тих героїв, котрі визнані? Любити треба всіх, але зло треба ненавидіти і викорінювати багнетом правди святої!
2009-03-0814:18:02 Дурна стаття. Виходить, що заради того, щоб тупі селяни зберегли своє життя та майно не треба було воювати? Так все одно всіх закріпачили та зігнали у колгоспи, землю та ліси відібрали, а заможних ще й переселили, а деяких й репресували. Так що автор пропонував би галичанам вмерти на колінах??
2009-03-0402:01:45 А я поддерживаю Павла. Как человек, который в свое время служил хочу сказать, что разговоры о человеколюбии во время войны самое последнее дело. Чтобы победить необходимы: мобилизация, дисциплина, бесперебойное снабжение, единство, сплоченность. И это все достигается быстро и эффективно 1) пропагандой, 2) репрессиями, 3) беспощадностью. Тогда и только тогда будет успех.
"Зачистки" мирного польского населения считаю военным преступлением, а все остальное - оправдывается военным положением. Когда говорят пушки либералы молчат
2009-03-0319:36:09 Пан Павлів - хороший журналіст з дипломом філолога, і до його нарисів я ставлюсь саме як до роздумів філолога про УПА.
2009-03-0317:13:17 Когда идет жестокая поляризация мнений, когда нет месту свободным дискуссиям - очень часто мы оказываемся перед выбором. Или мы полностью поддерживаем одну точку зрения или мы с врагами. При этом теряются ньюансы и подробности. А в подробностях часто - вся суть.
Я думаю, что мы должны перестать оглядываться на имперскую Россию и перестать воспроизводить мифы публицистов с той стороны.
Нодо разобраться со своими скелетами в шкафу. Данная статья - именно попытка очистить свои шкафы. Думаю, что эта статья очень неприятная, но в этом ее, на мой взгляд, вся ценность - уметь говорить неприятные вещи. Для общей пользы.
Для меня индикатором ценности данной статьи послужила ее оценка Галиной Койнаш см ее материал здесь: http://khpg.org.ua/index.php?id=1236005405
Павел, я поддерживаю Вашу точку зрения о том, что надо открывать архивы, проводить конференции, вести ДИАЛОГ, а еще собирать ВСЕ устные рассказы очевидцев, простых людей. Анализировать и делать выводы. Пока еще живы, пока еще есть такая возможность.
2009-03-0316:51:29 Для того аби зрозуміти логіку дій будь-якої сторони у військових конфліктах 1939-1956 рр. потрібно встановлювати причино-наслідкові зв'язки.
Судити про міжетнічні та військові конфлікти, прочитавши про них дві книжки - як мінімум некомпетентно. Здається емоцій на тему УПА вже чули всі багато, як і на тему НКВД чи СС. Який сенс передруковувати подібні статті?
2009-03-0316:49:58 Треба дати можливість людям працювати з інформацією: відкрити архіви, оцифрувати документи, проводити наукові конференції, розпочати діалог на рівні наукових еліт.
Часто некомпетентні журналістські "опуси" лише роздирають старі рани. Шкода, що "Політична Херсонщина" бере на себе роль речника емоцій. До справ наукових потрібен науковий підхід.