Політична
Херсонщина

Сьогодні виповнюється 115 років із дня народження відомого письменника-гумориста Остапа Вишні – Павла Михайловича Губенко.

Доля Остапа Вишні була типовою для представника української інтелігенції: виходець із села, початкова освіта в земській школі, потім середньо-спеціальний навчальний заклад, робота на «ниві народній», вправи українського красного письменства, потім участь в українській революції, літературний успіх, далі репресії… Але Остап Вишня вижив та став живим класиком української радянської літератури.

Військово-фельдшерська школа

Павло Михайлович народився на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній селянській сім’ї.

Батько підтримував любов сина до читання («Узагалі любив я книж­ки з м'якими обкладинками. Їх і рвати легше, і не так боляче вони б'ють, якщо мати, буває, побачить») та відправив Павлика, коли йому не було ще й шести років, до грунської сільської школи, а після її закінчення — до двокласної в м. Зінькові, звідки той вийшов із правом роботи поштово-телеграфним чиновником 14-го розряду. Але оскільки хлопчику йшов на той час лише тринадцятий рік, навчання його не завершилося. Мати повезла Павла до Києва у військово-фельдшерську школу, де Михайло Кіндратович Губенко, який був військовим, міг учити дітей за казенний рахунок.
На той час цей учбовий заклад був досить нетиповим й вважався одним з найкращих серед подібних в тодішній імперії. Школу було засновано ще у 1833 році "на 30 чоловік при військовому шпиталі". З часом вона розрослася  та мала ґрунтовну навчальну базу. До того ж в ній викладали приват-доценти Університету імені Святого Володимира. У цій Школі Павло провчився з 1903 – 1907 рр.
Взагалі, варто назвати деяких випускників Київської військово-фельдшерсь кої школи:  відомий науковець  та громадсько-політичний діяч українського революційного руху, майбутній міністр освіти УНР, один із діячів Української  автокефальної православної  церкви Іван Огієнко (навчався у 1896—1900 роках),  російський радянський поет, один з засновників сатиричної радянської поезії, більшовик Дем’ян Бєдний (навчався у 1896—1900 роках), український співак (бас), народний артист УРСР, провідний соліст Київського театру опери та балету, якого сучасники називали українським Шаляпіним, Михайло Донець  (навчався у 1896—1900 роках), один із найвідоміших українських радянських повстанців Микола Щорс (навчався у 1910—1914 роках), відомий український революційний діяч, лідер спочатку боротьбистів, пізніше українських комуністів Панас Любченко (навчався у 1910—1914 роках), український громадський діяч, славетний бандурист Михайло Теліга (навчався у 1914—1918 роках).
Як зазначила журналіст Віра Кульова, «а загалом щороку їх випускали понад півсотні. Прості, непомітні, вони щодня творили подвиги: біля ліжка хворого, на полі бою, під час епідемій холери, туберкульозу, висипного, черевного і поворотного тифу. Рятували пацієнтів від видимої смерті, наражаючись на неабияку небезпеку. Поспішали на допомогу в найвіддаленіші села. Вдень і вночі, в спеку й холод. Бо там на них чекали недужі…» Серед таких непомітних героїв був й Павло Губенко. Він працював спочатку шість років військовим фельдшером у 69-му піхотному полку у Києві. У 1914 р. він звільнився зі служби і влаштувався на роботу до  хірургічного відділу лікарні Південно-Західних залізниць. Посада фельдшера врятувала його від призову до армії під час Першої світової війни. Та, як згадував письменник, він не збирався присвячувати себе медицині – тож, працюючи в лікарні, старанно «налягав» на самоосвіту, склав екстерном екзамен за гімназію і у 1917 pоці вступив на історико-філологічний факультет Київського університету й… поринув у революцію. 

Що робив? Будував Україну
У автобіографії він писав: «Як ударила революція – завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори, зі зборів у Центральну раду, з Центральної ради на з’їзд, із з’їзду на конференцію, з конференції в Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і у війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають – там і я! Де говорять – там і я! Де засідають – там і я. Державний муж, одне слово».
А якщо оперувати суто біографічними фактами, то наприкінці 1917 року Павло Губенко, перейшов на роботу в санітарну управу Міністерства шляхів УНР, ,але в кабінетах сидіти не любив. Губенко, ризикуючи життям, працював у санітарних потягах, заповнених тифозними хворими. Він допомагав людям не тіль­ки ліками, але й смішними анекдотами, які сам складав і чудово розповідав. У складі міністерства він евакуювався до Кам’янця-Подільського, яке півроку (з червня до листопада 1919 року) був тимчасовою столицею УНР.

Павло Михайлович у згадуваній уже автобіографії написав так: «Чого я був у Кам’янці, питаєте? Та того ж, що й ви!» 1927 року пояснювати, чому людина була у Кам’янці, не було потреби.
Тут покинув медицину і співпрацював у газетах «Народна воля», «Трудова громада», де від 2 листопада 1919 року до 17 лютого 1920 року (здебільшого під псевдонімом Павло Грунський) оприлюднив, за підрахунком харківського дослідника В.Дорошенка, 37 творів, більшість з яких зразки політичної сатири (прозовий фейлетон, рідше – памфлет, віршований перифраз, замітка).

Літературний дебют
Традиційно вважалося, що літературний дебют Остапа Вишні відбувся 2 листопада 1919 року, коли щоденна селянська газета «Народна воля» (яка видавалась з травня 1917 по листопад 1919 р. Центральним Українським кооперативним комітетом та Українською селянською спілкою) опублікувала його фейлетон «Демократичні реформи Денікіна» за підписом «П.Грунський». Таким був тодішній псевдонім письменника. Звичний нам псевдонім Остап Вишня з’явився трохи пізніше: вперше було підписано під усмішкою «Чудака, їй-богу!», вміщеною 22 липня 1921 року в газеті «Селянська правда». Наступного року в журналі «Шквал», який виходив в Одесі, Остап Вишня детально розповів про обставини, за яких було надруковано його перший твір: «Перебуваючи у Кам’янці на Поділлі, написав фейлетон про Денікіна й поніс у «Робітничу газету». Секретарював там Хомик (молодший). Прочитав і сказав: «Добре». І не надрукував. Потім я поніс свій фейлетон до «Народної волі». Редактор (небіжчик Часник) узяв, прочитав, сказав: «Добре». І надрукував».
Але нещодавно дослідники творчості Павла Михайловича Губського доказали, що авторство памфлету «Казка (про красногвардейця)» за підписом «П.Михайлович» належить Остапу Вишні. Цей памфлет був надрукований у першому числі київського журналу «Реп’яхи» за 1918 рік, який вийшов одразу ж після вигнання більшовиків зі столиці України. Стилізуючи манеру народної казки, автор простежує бандитсько-терористичні витоки, минувшину муравйовських «красногвардєйцев», котрі окупували Київ та перетворили його на місце справжньої бойні, брутально топтали чоботами й проколювали багнетами портрети Шевченка, знищували будь-які прояви українства.
Уособленням орди вандалів у памфлеті є колишній жандарм, бандит-каторжник Дурасик, якого в завершальному епізоді приймає сам «народний комісар Лєнін», величає «замєчатєльним деятєлєм в духє соврємєнной соціальной рєволюції» і пропонує «високую должность» – «красногвардєйца»: «Жєлаєте, – запитав Лєнін. – Только єнту, – сказав Дурасик, – і облобизав Лєніна. І став Дурасик красногвардєйцем».
Звісно, про такий ранній твір Остапові Вишні найкраще було не згадувати. Бо й так, повернувшись навесні 1920 року з Кам’янця-Подільського до Києва, письменник зазнав переслідувань більшовицької влади: восени 1920 року Павла Губенка заарештували. Щоправда, через півроку випустили.

Народ радісно усміхнувся
Справедливо буде сказати: творчість гумориста надихалась і окрилювалась великим поняттям Народ, про що він полишив щирі свідчення в своїх щоденникових записах.
«Який би я був щасливий, – занотував письменник 15 травня 1949 року в щоденнику, – якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку, у радянського народу! Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся! Але як це трудно!»
Для формування і становлення письменницького таланту Остапа Вишні велике значення мали певні біографічні чинники. Дитинство гумориста, як уже згадувалося, пройшло на Полтавщині, де особливо відчувались любов і шана до славетних земляків-класиків І. Котляревського й М. Гоголя (творами останнього майбутній письменник захоплювався уже в шкільні роки); змалечку пізнавав Павло Губенко всі премудрості селянського буття, навіч бачив яскраві типи людей праці, захоплювався їхньою соковитою мовою, в якій часто озивалася дотепність народного гумору.
Робота в пресі в двадцяті роки стала своєрідним продовженням, уже на вищому рівні громадянської зрілості, цієї щоденної школи життя, що її сумлінний і спостережливий літератор проходив із справді винятковою невтомністю. Молодому журналістові і письменникові Остапові Вишні вистачало життєвих спостережень і комічних барв — саме тому він мало не щодня міг виступати на сторінках «Вістей», «Селянської правди» та інших видань з усмішками, фейлетонами чи й просто з лаконічними ущіпливими відгуками на ту чи ту конкретну подію. Його слово користувалося незвичайною популярністю. Виходять одна за одною збірки усмішок письменника – «Кому веселе, а кому й сумне», «Реп’яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Лицем до села» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні» (1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930); двома виданнями (1928 і 1930 pоків) вийшло зібрання «вишневих усмішок» (самобутній гумористичний жанр) у чотирьох томах тощо. У 1928 р. він був автором 23 книг, що витримали 42 видання, тираж їх сягнув 400.000 примірників.
Остап Вишня брав участь у діяльності літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні, разом з В. Блакитним, перших двох номерів найславетнішого українського гумористичного та сатиричного журналу «Червоний перець» (1922) і продовжив працю в цьому журналі, коли 1927 року було поновлено його вихід.

Остап Вишня здобуває визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. Автор вишневих усмішок активно й плідно виступає в літературі. Він гостро висміює віджиле, чуже й вороже народові і пристрасно та послідовно підтримує паростки нового на виробництві, в побуті, культурі, в духовному бутті свого сучасника.

"Усмішник" розстріляного Відродження...

26 грудня  1933 р. Остап Вишня був заарештований разом із колегами по  "цеху" українських письменників - Олесем Досвітним та Сергіїм Пилипенком.  Їх звинуватили у підготовці замаху на комуністичного діяча Павла Постишева, керівника Раднаркому України Власа Чубаря та  наркома внутрішних справ  УРСР Всеволода Балицького, яких пов’язували із загостренням репресії проти українського селянства й інтелігенції після сталінського заколоту та  в період Голодомору. До речі Балицький буде розстріляний у 1937 році, Постишева та Чубара у 1938 р.  заарештують, звинуватять у троцькістській діяльності та у 1939 розстріляють.
За підготовку "теракту" судова "трійка" засудила Остапа Вишню та його колег  до страти.

Колегія ОГПУ замінила розстріл на 10 ро­ків ув'язнення у виправно-трудових таборах. Відбував покарання О. Вишня в Ухті Комі АРСР. Вірна дружина Варвара Маслюченко розділила долю письменника. Її називали останньою «декабристкою», але сталінський режим не дав їй стати в'язнем за влас­ним бажанням. «У травні 1934-го маму викликали до ГПУ, — згадувала дочка Марія Михайлівна Євтушенко, — відібрали пас­порт і вислали з України», порекомендувавши мешкати там, де ще не пройшла паспортизація. Варвара Олексіївна пішла за чоло­віком у заслання в селище Кедровий Шор. Однак лише три тижні родині було дозволено бути разом за колючим дротом. Павла Михайловича перевели на копальні Ухтпечтабу в Еджит-Кірту.
Начальник табору Морозов ставився до письменника співчут­ливо, дозволив йому працювати в газеті «Северньїй горняк» і писати книгу нарисів про людей Ухтпечтабу. Але, незважаючи на деякі послаблення в режимі, Вишня відчував, що «загнаний плазувати літати не зможе. Та ще не зі зв'язаними, а з вирвани­ми крилами». А з 1937 р. йому відмовляють навіть у праві одер­жувати листи від рідних.
Рік по тому Павла Михайловича несподівано підняли на етап і повели в Чиб'ю на «додаткове слідство», а фактично — на роз­стріл. Піший етап завдовжки у 800 км у сніг, у завірюху, у морози... Але врятувала його саме негода: він занедужав на запалення легень, і конвоїри покинули арештанта з температурою сорок вмирати в одному з ізоляторів на етапі. А поки Вишня поборов смертельну недугу і його дотягли до Чиб'ю, Берія, який при­йшов на зміну Єжову, уже встиг розстріляти всіх засуджених, включаючи начальство табору.
Звільнений був Павло Михайлович загадково. У грудні 1943 р. його раптом переодягли в усе нове і відправили до Москви. Де він і був звільнений. На 23 дні раніше терміну.

"Та піду, піду, де боком, а де й прямо..."

«Усмішник» Розстріляного Відродження говорив, що «якщо дасть Бог пережити каторгу, то нехай у мене рука відсохне, якщо візьму перо в руки». Та й багато хто сумнівався, що «недомучений Вишня» після десятилітнього мовчання знову воскресне як гуморист. Але вже 26 лютого 1944р. «вистрілила "Прямою на­водкою" його "Зенітка"». Письменник довів, що гумор і сміх залишилися для нього синонімом свободи — принаймні, внут­рішньої свободи людини.

«Зенітка», яка була опублікована в газеті «Радянська Україна»,  обійшла всі фронти, часто звучала по радіо, викликаючи теплу усмішку у бійців і трудівників тилу та додаючи їм віри в близьку перемогу над ворогом.
Після війни побачили світ збірки його політичних фейлетонів і памфлетів «Самостійна дірка» (1945), книжки усмішок «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952) та багато інших. Гуморист працює над перекладами творів російської та світової класики – М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, Марка Твена, О'Генрі, Б. Нушича, Я. Гашека, Я. Неруди, інших відомих письменників.

1955 р. безпартійний письменник, член редколегії журналу «Пе­рець», член правління Спілки письменників України й інших гро­мадських організацій, улюбленець читачів нарешті був реабілітова­ний. «Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями Києва... І я думаю, що всіма своїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм чита­чам: "Я люблю вас! Спасибі тобі, народе, що я є я! Нехай буде благословенне твоє ім'я!.. я маю честь велику, чудесну, незрівнян­ну й неповторну - честь належати до свого народу"».

«Хто в Крим, а я – в Кринки»
Імя Остапа Вишні тісно пов’язано із Херсонською області, точніше з одним з мальовничих її кутків – Кринками, що знаходяться в плавнях Нижього Дніпра поруч з селом Козачі Лагері Цюрупинського району. Весною 1948 року в Кринках зусиллям и двох ентузіастів Германа Вертгейма та Василя Рановського був створений Будинок відпочинку мисливців та рибаків. За кілька років Будинок відпочинку набув широкої популярності серед мешканців Херсонської, Запорізької та Дніпропетровської областей.
В 1955 році в Кринки вперше приїхав Остап Вишня. Розповідають, що коли він вперше побачив Кринки він вигукнув: «Яка краса! Оце так благість! Дайте човен!..»
З того часу він любив говорити: «Хто в Крим, а я – в Кринки!..» Саме цими словами розпочинається одна з його Мисливський усмішок.
В гості в Кринки до Остапа Вишні приїжджали Олександр Корнійчук, Ванда Василевська, Микола Бажан, Андрій Малишко, Володимир Сосюра, Максим Рильський – майже всі корифеї української радянської літератури.
Остап Вишня відпочивав у Кринках й у свій останній рік. 20 вересня 1956 року він повернувся у Київ та через тиждень помер.



"Навіть і не знаю, чи був після Остапа Вішні в українській літературі хтось, йому подібний – не манерою, звичайно – умінням література жартувати. Так, щоб ось читаєш – і смішно. Особисто я з його творчістю познайомився завдяки своєму батьку. Який читав, сміявся і мені розповідав – тому що багато розповідей знав практично напам’ять. Більше всього, мабуть, любив саме «Мисливські усмішки». Це вже після я дізнався, що і у Остапа Вішні саме цей цикл був одним з найулюбленіших. Це вже після я дізнався, що ця людина пережила зовсім не жартівливі репресії з боку влади. Але він повернувся. І не просто, а повернувся до своєї серйозної жартівливої справи. Правда, відтоді в його усмішках ставало все більше суму... Проте, талант до усмішки мав справжній, щирий – тому і відомий всій Україні вже десятки років, і довго ще буде відомий. Тому відомий і далеко за її межами, не раз переводилися його твори на багато мов.

Антон Йожік Лейба

За повідомленнями ЗМІ