Політична
Херсонщина

Оцінюючи нинішній перебіг україно-російських взаємин в світлі серпневого звернення Президента РФ Д. Медведєва до Президента України В. Ющенка, керівник програми Росії та Євразії британського Королівського інституту міжнародних відносин Дж. Шерр зазначив, що варто замислитися, чи не йдеться про більше, ніж прості спроби вплинути на вибори в Україні. "Складається враження, що з невідомих причин керівництво російської держави шукає привід для того, щоб застосувати проти України різкі, а може навіть крайні дії. І було б завбачливим запитати, навіщо це робиться, і готуватися до будь-якого повороту подій" (Інтерв'ю Бі-Бі-Сі, 25 серпня 2009 р.).
Сьогодні ані для України, ані для ЄС, ані для США залишається не повною мірою зрозумілим, до чого призведе актуалізована політика РФ на пострадянському просторі. Її перебіг і сенс багато в чому мотивовані процесами всередині самого російського керівництва, а розв'язка залежатиме від багатьох факторів - розпочинаючи від економіки, енергетичної безпеки - завершуючи розв'язанням рівняння з кризою демократії в світі, яке сьогодні вже не зовсім таке як ще рік тому з огляду на загальносвітову кризу і рецесію.
Фактично втілення новітніх безпекових пріоритетів РФ зі зміною зон політичного та економічного впливу на пострадянському просторі почалося з моменту російсько-грузинської війни, з південно-осетинського конфлікту. Відтоді експертами не припинялися обґрунтовуватися версії та прогнозуватися ймовірні сценарії стосовно рімейка подібних подій в інших регіонах колишнього СРСР. По-іншому стала сприйматися вже традиційна риторика російських посадовців стосовно захисту росіян за кордоном і створення гуманітарного простору. Тим більше, що подібні положення знайшли унормований розвиток у Зовнішньополітичній концепції Російської Федерації, ухваленій рік тому, якраз перед південно-осетинськими подіями, де в якості однієї з основних цілей значилося положення про
Поступово набули актуальності порівняння Криму з Південною Осетією, зокрема на тлі базування Чорноморського флоту РФ в Севастополі та непростої етнополітичної ситуації в регіоні, складнощі в імплементації української політики на півострові, а часто-густо й відсутності такої політики взагалі. Іноді складається враження, що прирощення кримських бізнес-політичних еліт в український контекст з боку різнопартійного офіційного Києва відбувається завдяки реалізації корупційних схем розподілу ресурсів. А публічна політика підміняється тіньовою. Політично-ідентифікаційні уподобання мешканців півострову надають підстав для роздумів, Так, згідно з опитуваннями Центру Разумкова (влітку 2009-го), серед представників слов’янської спільноти лише 27,3% вважають себе представниками української політичної нації ("українського народу, до якого, згідно з Конституцією України, відносяться громадяни України всіх національностей"), тоді як 44,2% себе такими не вважають.
Нещодавні події додали сюжетів до роздумів з приводу можливостей виникнення потенційних конфліктів на пострадянських теренах. 9 вересня Державна Дума РФ одностайно в першому читанні прийняла ініційовані Президентом Росії Дмитром Медведєвим поправки до закону про оборону, які передбачають можливість оперативного використання російських збройних сил за межами РФ.
Законопроект передбачає доповнення статті 10 закону "Про оборону" пунктом, яким визначається, що Збройні Сили РФ можуть використовуватися за межами РФ для вирішення наступних завдань:
- відбиття нападу на Збройні Сили РФ або інші війська, дислоковані за межами території РФ;
- відображення або запобігання агресії проти іншої держави;
- захист громадян РФ за кордоном;
- боротьба з піратством і забезпечення безпеки судноплавства.
Відповідні оборонні новації РФ в світі було сприйнято неоднозначно. З одного боку вони відбуваються на тлі нового своєрідного "перезавантаження російсько-американських стосунків", що здійснюється новою адміністрацією Президента США Барака Обами, фактичної відмови США від розміщення системи ПРО в Польщі та Чехії. Ця новина була навіть потрактована в американських ЗМІ та з боку східноєвропейських політиків як своєрідна здача безпекових інтересів Східної Європи. Особливо на тлі заяви президента США про те, що нова система захисту враховуватиме інтереси Росії й націлена лише на загрозу з боку Ірану. Він також запросив Росію до співпраці щодо ПРО і запобігання погрозам з боку Ірану.


Законодавчі новації стосовно російської оборони також надають підстав для есхатологічних роздумів на тлі публічної заяви офіційного представника НАТО Дж. Аппатурая 26 серпня 2009 р., який підтвердив, що підписана Україною і НАТО 21 серпня Декларація про доповнення до "Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного Договору" від 9 липня 1997 р. дійсно передбачає можливість скликання Україною засідання Комісії Україна-НАТО. Однак, за його словами, "НАТО не має наміру надавати військову допомогу Україні та допомогу в забезпеченні її (територіальної) безпеки". Тобто він публічно озвучив тезу про відсутність безпекових гарантій для України в разі виникнення будь-якого конфлікту. Така думка знаходить підтвердження і в експертному середовищі. Зокрема, Олександр Рар з Німецького товариства зовнішньої політики в серпні ц.р. заявляв: .
У своїй програмовій статті "Вперед Россия", яка з'явилася наступного дня після оборонного рішення Держдуми, Президент РФ Д. Медведєв, вказував: "Нам потрібні гроші і технології країн Європи, Америки, Азії. Цим країнам потрібні, в свою чергу, можливості Росії". Те, що євроатлантичні прагнення України є багато в чому стійкими заручниками ресурсної російської кон'юнктури у взаєминах з країнами ЄС демонструє низка заяв європейських політиків, які прагнуть враховувати інтереси і мотивації РФ у різних геополітичних ситуаціях, навіть якщо вони не співпадають з інтересами інших країн.
Нещодавно новий генсек Північноатлантичного альянсу Андерс Расмуссен заявив, що хоче почати "відкритий і чесний діалог з Кремлем, який міг би створити нову атмосферу", правда зазначаючи про розбіжності між країнами Альянсу і Росією по пунктах, що включають відгомони минулорічного конфлікту з Грузією і можливого розширення НАТО за рахунок України та Грузії. Проте, з огляду на те, що в Україні політики заробляють на антиНАТОвській істерії електоральні здобутки, ці розбіжності в майбутньому можна буде винести за лапки ситуації.
На тлі фінансової кризи, яка повільно спричиняє потенційний переділ сфер впливу й актуалізацію старих і традиційних геополітичних амбіцій оборонні кроки РФ не можуть не викликати занепокоєння, зокрема в тих країнах, де сьогодні існують російські військові бази. Сьогодні таких країн на пострадянському просторі нараховується дев'ять. В Україні це, зокрема база Чорноморського флоту, аеропорти флоту, розміщені фактично по всій території Криму. Неврегульованим сьогодні залишається і питання стосовно використання маяків, що надає ще більш значні підстави для роздумів.
Розмірковувати стосовно можливого конфлікту справа невдячна, тим більше, що офіційній Москві ймовірно набагато вигідніше реалізовувати інші сценарії впливу в Україні - через політику та економіку, своєрідно шантажуючи ЄС та Захід українським питанням. Та й розпочати конфлікт можна без будь-яких законів у сфері оборони, як це продемонструвала минулорічна ситуація, що склалася в Південній Осетії. Але загальні тенденції україно-російських стосунків і нечітка реакція країн-сусідів на напруження ситуації не знімає ці непрості питання з порядку денного.
Адже сьогодні Україна грає для пересічного громадянина РФ, споживача інформації роль, що дозволяє відволікти від російських проблем. Україна поступово займає негативну нішу "ворога" в російській масовій свідомості. Подібну тезу демонструють дані соціологічних досліджень, зроблених наприкінці січня 2009 року . Відповідні дослідження демонструють, що в січні 2009-го, після чергової "газової" війни між Україною та РФ, переважним чином добре до України ставилося 29% росіян, але погано, або дуже погано - 62%, 9% вагалися з відповіддю. При цьому 51% опитаних у РФ вважав, що Росія і Україна повинні бути незалежними, але дружніми державами - з відкритими кордонами, без віз і митниць.
Скоріше за все оборонні новації насамперед не військовий, але політичний сигнал РФ в умовах нинішніх трансформацій. Відповідні рішення потрібні самій політичній Росії не тільки в якості демонстрації їх для світу, скільки для власних громадян та еліт, зокрема, "щоб не допускати чиїхось односторонніх дій, які могли б завдати шкоди національним інтересам і негативно позначитися на наших внутрішніх справах, знизити рівень доходів росіян, зашкодити їх безпеці", - як пише Д. Медведєв ("Вперед Россия", Д. Медведєв). Втім, для України постає інше питання, наскільки політично дезінтегрована держава готова протистояти можливим викликам. Зокрема стосовно майбутнього ЧФ РФ на території України. Сьогодні, до речі думки майбутніх претендентів розходяться в оцінці майбутнього розв'язання цього питання. Наприклад, і.
У свою чергу Ю. Тимошенко на зустрічі з львівськими студентами зазначила, що після 2017 року на території України не буде жодних іноземних військових баз. , - наголосила Юлія Тимошенко . У цьому питанні солідарним з нею залишається і А. Яценюк, який 1 вересня в Сімферополі заявив: "Угода про перебування Чорноморського флоту є тимчасовою. Термін дії угоди закінчується в 2017 році. Українська Конституція чітко забороняє перебування іноземних баз на території України. Кожен, хто сьогодні зробить заяву, що флот може залишатися після 2017 року, безпосередньо порушить волю українського народу, яка відображена в Конституції. Я волю народу порушувати не буду".
Ці питання не мають залишатися поза увагою і в контексті виборчої кампанії. Від чітких відповідей і політичних рецептів у безпековій та геополітичній сферах багато в чому залежатиме можливість розвитку країни на подальші роки, так само як і розв'язання проблем у сфері україно-російських взаємин.

Автор малюнку Юлія Рєзнікова